випливала де далі зіркою все яснішою і яснішою і линула від мене все далі й далі!…
Незабаром після того, як поїхав я вчитись Мотря надіслала мені в школу листа.
Пише свої каракульки так щиро, старанно, і просить-просить, щоб не сміявся я з їх.
Поділяється зо мною радісною звісткою: вона теж думає вийти в люди — вблагала матір віддати в город у модистки. І, Боже, — скільки нових надій заворушилось у дівчини! Радиться зо мною, у всьому щиро признається як братові. А в кінці листа пише: „тепер не жалую, що не сказала тоді тобі „щось гарне”. Краще підожду, а як Бог мені поможе, що я надумала, тоді скажу ще гарніше.
…Бідна дівчина — як вона кохає, як вона береже оте своє „щось гарне”!
І стало мені шкода, що я давно вже забув і про неї і про її гарне.
А я ліг увечорі спати — довго увижалось мені: виглядає між деревом небо — темне-темне, аж чорне, а по йому дужою рукою розсіяв хтось срібні скалки, так вони і влипли до темного оксамиту — й горять-горять, аж міняться. Таке було небо вечорами на нашому кутку. Сплять усі, повечерявши. Поховались хати між деревами. Дворики маленькі, вуличка вузенька, дерева високі та гіллясті. Сумно тоді одному й боязко.
А вона сидить на перелазі сама, чорними жучками позирає на зорі, дожидає.
А як стало пізно, помалу пішла до хати.
Коло дверей зідхнула: кому я потрібна, дурна така дівчина…
