— Чи не чортеня? — догадався я й відразу мов вітром понесло мене за нею.
Впіймав за плечі, повертаю: — А ну ж скажи мені „щось гарне'!
Вона одхиляє лице від мене, як від огню, дивитись не хоче, тільки й мови:
— Ой-ой-ой…
Хилиться додолу, як п'яна.
Бачу — не скаже вона тепер мені ні одного слова.
А на задворку стали на розмову матері:
— Оце, сусідо, маю на вас серце, — скаржиться жартом Петриха моїй матері, — унадилась моя дівка в комору до вашого парубка, що кат її і в хаті вдержить. Уже бралась стримати її, то й ухом не веде. Хоч би ви зайняли коли її від комори.
—- Хай наговориться, бо вже скоро не буде ходити, — зідхає моя мати.
Мотря стоїть уже в себе за лісою, визирає з-під малини. Лице палає, сміливе, отряхувате, а чорні оченята як не випалять.
Дивляться на мене, допитуються без слів:
— Так вийдеш? — гляди ж!…
Такою й одбилась вона в моєму пам'ятку назавжди.
Не згадаю тепер, через що саме, тільки того вечора до перелазу я не виходив. Так і поїхав, не почувши від неї того „гарного'.
Не довелося мені бачитись із нею в житті — шляхи наші пішли різно, проте вона несподівано виринула на пам'ятку через довгі роки й виринала не раз,
