тись, схилила голову й зітхнула. Я чогось випустив її руку, приглядаюсь до неї.
— Так оце ти вже завтра й поїдеш? — тихо спитала вона. Потім додала з докором: — Тепер, бач, пустуємо, а колись приїдеш, то й „здоров” не скажеш.
Мені стало смутно й чогось шкода.
„Здоров”, може, й скажу, як побачу, а забути — не минеться, — спливла думка.
І таке витієш! — чого б то я тобі „здоров” не казав! -— щиро суперечу їй.
Повеселіла.
— Ну, то вийди ввечорі до перелазу — скажу щось, — соромлячись і хитро з-під лоба визираючи, промовила вона: — вийдеш?
— Що ж ти скажеш? — притихши допитуюсь.
Клокнула язиком і лукаво прищурила око:
— Щось га-рне, гарне!
Повела головою й очі приплющила — таке гарне.
— То краще тепер скажи, — починаю умовляти її, — увечорі надійде товариство, то може й часинки такої не влучу. Скажи!
Бачу — мнеться.
— Ну? — заохочую її.
— Ну, добре, — згодилась. Лице зразу осмутніло, зробилось таке щире, довірливе.
Підступила блище, червоніє, очима кліпає, набирається духу сказати щось.
І зразу, мов сполохавшись:
— Ух!…
Спалахнула, закрилась руками й пурхнула від мене, як птах.
