День був гарний, погожий. У городі і в саду ясніли свіжі, живучі осінні квіти: різнобарвні айстри, палка парасоля, гроздики, гарячий, як кров, королів цвіт. Між зеленим морем листу на дереві подекуди визирали, як сивина в голові, пожовклі листочки; на рові од поля палав уже кущ глоду; вище над деревом снувало біле, як срібло блискуче, бабине літо, а в горі прослалося небо — чисте, спокійне, холодним чаром повите.
Дмухнув у комору вітерець, свіжий, аж бринить.
І чогось мені стало радісно, так радісно, що аж серце затремтіло. Здавалося, що радощі збігалися до мене струмочками з усього світу. Десь дожидало мене таємне, блискуче, принадне, як чари, життя, а тут усі привітні до мене, люблять, надії покладають; навіть ось ця непосида — і та примовкла: сорочку мені дошиває.
Я, глянувши на неї, всміхнувся.
Мотря подивилась на мене й знову схилилася над роботою.
Глянула вдруге, почервоніла — й шитво, як блискавка, полетіло кудись у куток…
Гасаємо по грядках, по малині, між бур'янами, жилимо одно одного кропивою, кидаємось реп'яхами
Чути коло воріт — мати гукає Мотрю до хати.
Ми кусаємо губи, щоб голосно не сміятись, бігаємо мовчки, як тіні, а лиця горять, як віхті соломи. Шелестять тільки бур'яни.
Впіймав за руку — подряпану, з пухирями від кропиви, червону й гарячу.
І на моє диво Мотря відразу перестала пруча-
