ни, не ікони — розвішані там білі скрижалі, а на їх — дрібні, таємничі гієрогліфи-письмена.
Вона сидить самотою, загорнувшись в широкі складки якогось архаїчного плаща, спирається на блискучу патерицю, форми жезла Аронового, думає… А кругом тиша й морок… Рядами під стінами похилились бородаті суми, а з темних кутків причуваються шелести.
Дрімають у зільниках на балконі невольники з далекої чужини — засмучені фікуси й пальми.
І сниться їй старовинний забутий храм десь у далекій їх отчизні, а в храмі одна-однією сидить молода жриця.
…Гасять огні в городі, гамір стихає… Вона не бачила його й не знає, проте він не виходить в неї з думок. Який то він з себе? Може такий високий, стрункий, з огневими очима?… І як він увійде сюди, — чи дверима, чи може з темного саду, через вікно?… І що скаже їй, коли прийде? А може нічого не скаже: увійде тихо-тихесенько, до неї підійде, мовчки простягне руки: на віщо слова, коли й без них усе так ясно і їй і йому…
Ох!… затремтіла вся. Пізно. Дрімається. Під вікном внизу щось хруснуло. Кинулась… Може причулося?…
Захрустіло знову, стиха кашлянуло.
Прийшов!… Серце забилося-забилося й заніміло.
Устала, руки тремтять, серце б'ється, у висках стукає. Вирівнялась, закуталась і повагом, стиха постукуючи патерицею, вийшла на балкон, йому назу-
