стріч… Глянула вниз: таємнича постать тихо крадеться під будинком. Глянула на високий балкон, на далекі вікна й тихо посвистуючи, пішла далі, до сусусіднього будинку.
Схилилася з балкону, приглядається: не він, здається… Може сторож… Довго стояла, довго чекала: він зайшов за ріг чужого будинку й більш не показувався. Вона зідхнула й пішла назад. Пізно вже. Піддуває холодом через балкон: скоро світатиме.
А він мабуть не прийде й цієї ночі…
Причинила двері, сіла, схилилась низько головою і заніміла…
|
…І тихо було кругом, і сумували, схилившись над нею в задумі, німі скрижалі з таємничими гієрогліфами |
|
|
Морем рожевого огню розлився над землею літній ранок і розпливлися в гарячому промінні сонця дивні примари липневої ночі.
Забіліли стіни пустки-кватири. Перед роялем, сповитим у білий чехол, міцно спала на поламленому кріслі прачка Явдоха в старому чоловічому кобеняку. На колінах у неї лежав новий залізний рогач. Таємничі на стінах скрижалі з гієрогліфами силою білого дня перетворились в старі номери “Кіевлянина”, котрими, щоб не попилилися за літо, пообгортала хазяйська руна картини на стінах…
А коло сусіднього будинку зібралися люди й гомоніли. Стояли городовики. Між ними стояв бородатий двірник Матвій і розказував щось, розводячи руками.
