Іще тоді, коли не було мені й п'яти років, я добре вже знав, хто такий я. Бувало зустріне мене на вулиці хто-небудь з великих, присяде передо мною, візьме за обидві руки й спитає:
— Ану — скажи, хто ти такий?
Я зразу вирівнювався, як москаль, та так і чесав:
— Козак містечка Ічні, Панас Йосипович Кирилець!
Тоді здавалось мені, що такими довгими словами сказав я про себе геть чисто все і вже нема чого прибавляти більше. Одначе скоро виявилось, що я не все ще про себе знаю.
Був у мене під ту пору недалекий мій сусіда й немалий приятель Сашко. Його батьки мали в себе велику крамницю, одягалися по-панському й їли булки, як я довідався, не тільки на Великдень або в велике свято, а кожний день.
Сашка зодягали теж не так, як мене: у його були бархатинні штанці, або червона, або блакитна сорочка, блискучі чобітки на ногах, а на голові червона з китицею шапочка; я ж ходив так, як і всі наші куткові хлопці.
Ех, цяцьки у його ловкі були! Тільки не вмів він гратися з ними. Ну, а я вже було дам їм ради! Через те, мабуть, ми й товаришували з ним.
Проте не так то вже й зручно було мені з ним гратися: ні побігти за ним, ні поборотися, ні погра-
