тися до ладу. Ходили коло його обережненько, мов коло скляного. Та хіба ж то можна в добрій гульні без того, щоб коли не штовхнути на землю? Ну, а тоді — біда! Сашко зразу одставить губи та так і зайдеться криком. Приходилось тоді тікати та переховуватися по гарбузиннях та бур'янах, бо додому, було, хоч не йди. Перепадало мені дома не раз за того Сашка. Був і до столу прив'язуваний, і в комору запираний — усього бувало.
Ну та після того ми швидко мирилися. Зійдемося, бувало, коло їх воріт, станемо щільно один проти одного, стукнемося по стародавньому нашому вуличному звичаю лобами — й кінець ворогуванню: і знову граємося та пустуєм, немов нічого й не було між нами.
Раз, на другий день після того, як я йому ненавмисне спустив з носа кров, а дома мене батько одпарив халявою, побачив ранком Сашка в їхньому садочку й побіг до його. Сашко їздив по доріжках між квітками на якомусь дивному возикові, що мав троє коліщат, котрі самі собою котилися.
— Сашко! — кричу я до його, вчепившись на паркан, — іди, будемо миритися!
Та щось, побачивши мене, не кинув гратися мій Сашко, й запищавши з радости, не побіг мені назустріч, як бувало перше, а таки зовсім непривітно промовив:
— Пошол вон и не приходи к нам больше! Видиш, что купил мне папаша?.. Это за то, чтобы я не играл с тобою. А ты мазепа!
Такого слова не чув я ні разу. Одначе виду про це не показую, а спокійно одмовляю:
— То може ти сам мазепа.
