Бабуся спинилась.
Здорові, діточки, а чого ж це ви, голуб'ята, всі такі зелені?
Діти витерли рукавчатами носики й подивились на неї великими сумними очима: мовляв — хто ж його знає.
— Ну, а де ж ваша мама? — питає бабуся, приглядаючись до чорних тенеточок на дітях.
Дівчинка у бік показала очима.
— У хуторі — горниці панам прибирають.
Зорять усі на бабусю, чогось сподіваються.
Побідкалась старенька, стала жалувати дітей.
Гарні, любі діточки… а гостинчика немає, ластів'ята — не купила.
Почала гладити по головці хлопчика. Хлопчик приплющив очі й радісно засміявся.
— І його! — показав він ручкою на меншенького, що недавно навчився ходити й насилу стояв на тоненьких, як цівки, ноженятах… „Здра… дра…” крутило воно увесь час голівкою на тоненькій, як мотузок шиї і щиро приловчалося вклонитись.
Баба пожалувала й того. Далі глянула на старшу, що мала розумні й смутні очі, погладила і їй головку. Бліде лице дівчинки спалахнуло, як рожевий ліхтар, а очі засяяли радісним промінням.
Пішла бабуся, а діти веселіше пострибали під хату.
Посідали, дивляться на сонце, що чогось не хоче сьогодні заходити довго.
А десь за ланами гомонів, затихаючи, грім, немов той сумний тато, що навідався додому, нашумів, об-
