молоді, діти — всі вийшли на вигін до монополії виряжати в дорогу поселенців.
Не звичайний гук і гомін ярмарку, — інший якийсь гомін, що ще здаля будить у людині смутний і хвилюючий настрій; щось поважне й журливе почувається в його підвищених тонах.
На вигоні, коло возів і на возах, стоять і сидять люди. Червоні, білі, блакитні хустки й спідниці, чорні й сірі свитки, кудлаті голови — все хвилювалось і вигравало проти сонця різнобарвними кольорами. Між людьми видніються вози з усяким селянським добром: діжечками, скринями, плугами й усякими іншими домашніми речами.
Люди скупчуються гуртками коло возів. Хлопці й дівчата збились осторонь в окремий гурток і щось розмовляють собі. Коло возів між купками людей, блищать на сонці чарки й пляшки з горілкою. У кожнього на лиці святковий і разом смутний настрій, очі сяють тихим блиском, лиця червоні, заплакані.
Ревуть воли; то там, то там чути сумні пісні, або жіноче голосіння і над усім лунає співуча, голосна, глибока пройнята щирістю мова.
— А я не піду! — вирізувала з моря голосів пекучі слова: — будуть тягти — за одвірок учеплюся, а не поїду з своєї батьківщини! І синів не пущу! Нехай згорить хата — упаду на попіл, умру на йому, а не покину свого гнізда!
— Ех, брате, брате, — одмовляв йому спокійний голос, — десь мало ще ти горя бачив на світі, що так кажеш.
