Між возами, в гурті своєї родини, якась п'яненька й заплакана баба пританцьовувала й приспівувала:
Бом, бом!
Та поїдем у Тамбов,
А в Тамбові добре жить,
Горілочку будем пить…
Потім кидала танцювати, припадала головою до полудрабка й починала тужити:
— А куди ж це ми їдемо, куди од'їжджаємо! Завезуть мої кісточки на край світа, де зима люта, де людей немає, а тільки звірі та комлики. Там і сонечко не сходить, і зірки не сяють, і вітер туди не довіє з рідної сторононьки!
— Мамо, мамо!… та заспокійтесь; вже ж не поможеться! — взявши за плече, умовляє її русявий чоловік із синіми заплаканими очима.
А в другому кінці п'яний чоловік, з червоним, у сльозах і пилу видом, силкувався на віз вилізти. Жінка його придержувала за полу; він одривався, потім знов чіплявся. Нарешті йому таки вдалося вилізти на воза.
— Люди добрі! — кричав він, стоячи на возі, — слухайте, люди: помоліться за мою грішну душу і прощайте на-вік! — Жінка сіпнула його за полу і він з розгону сів на якісь мішки.
Старий високий дід стоїть без шапки, держить у руці чарку з горілкою й старечим, щирим голосом співає:
На що ж мені те багатство —
Буде з мене й трошки:
Дадуть мені сажень землі,
Ще й чотири дошки.
