Сивий чуб його має в повітрі, а з очей котяться сльози.
Час іде. Стала наближатися година рушати в дорогу. Це почувається в загальному гаморі: мова лунає голосніше, швидше, немов люди поспішаються наговоритись уволю. Гомін стає все дужчий і дужчий.
Із моря звуків прорвався і пролунав над людьми різкий, суворий голос, ударивши по всіх серцях. Трудно було розібрати, що він саме казав, та всі знали, що то подається знак рушати.
— Пора, запрягайте, — чути було голоси, — щоб не спізнитись нам на станцію!
Сколихнулось море й схвилювалося.
Увесь натовп заворушився і поповз широким шляхом із села на гору. Вся юрба людей розтягнулася в довгу стрічку, потім стрічка по середині робилась усе тонша й тонша й розірвалась. Здавалося, що цілий живий організм розірвався на дві половини. Одна половина подалася назад до села, друга поповзла далі по шляху.
Геть-геть уже на горі видніються вози.
— Прощайте! прощайте! прощайте! — кричали ті, що на горі, тим, що внизу.
Поселенці виїхали на гору. Все село стояло перед ними, як на долоні в зеленій траві, в білому цвіту, в золотому промінні.
У селі гуртками розходилися по домівках люди, заплакані, зворушені, і голосно розмовляли.
Село здавалось напівпокинутою пусткою.
1910.
