Має крилом смутная черниця, і сохне на дереві листячко… сохне й умирає…
Щось журно мені, — і журлива казка сплітається в голові.
Така простенька, та щира.
Гляньте сюди: он за тополями сховавсь у хмарі місяць, а за ним і ясна золота зірка…
Ось слухайте ж…
У давній пісні співається, що то козак та дівчина.
Може колись жили вони на землі та вірно кохалися, а лихі люди розлучили їх. Тоді вони розійшлися по світах.
Пішов козак темними ярами, пішов смутний та невеселий, висох, як билина, та в одну нічку й зійшов на небі ясним місяцем.
А дівчина, може пішла звечора по воду, побачила, та й вийшла проти його золотою зорею.
Там вони й спарувалися.
Так, мабуть, було воно.
Зеленіли гаї, цвіли сади, бриніли в садках журливі пісні про кохання.
Стали виходити місяць та зірка на небо ночами, стали щастити закоханим.
Зірка ворожила їм долю, а місяць світив доріжки, як ходив хлопець до дівчини і як пізно вертався додому.
