…Не вперше ти мене питаєш: чи давно я дома бував, або чи не мав із нашого села од матері хоч якої звістки… Сестро моя, зеленая руто!.. Уже ж я цілими роками дома не буваю… І дома не буваю, та й вісти не маю. Тільки тії і вісти, що вчора ввечері із нашого краю вітри пролітали, коло моїх вікон запинялися, і вікна гриміли, бряжчали, ніч не давали спати…
(З листа).
По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів опадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів'ялі півники, сережками чіпляється в бур'янах. Крізь бур'яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чорнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний…
Очима до його сидить на полу мати — праву руку на груди поклала, а на ліву — голову схилила.
Не думавши, не гадавши довелося з отим селюком засмученим у старій хаті невеселого доживати віку…
Вітри гудуть, а ясени скриплять, а матері дрімається. Дрімається та й вчувається, що то пустуючи по гіллях гойдаються діти.
