Було їх у матері троє: Максим найстарший, Петро — середульший і третій, той Андрійко безталанний… Один усе малював хату з ясенами, другий — із книжок вичитував, а третій любив майструвати.
Як були маленькі — боліла голова в матері: в того чобіт немає, в другого — свитини, третьому на книжку немає де взяти… Підросли — заболіло серце: треба їм раду давати — а яку? Ні в хаті, ні коло хати… „Летіть, діти, в світ долі своєї шукати”.
Виряжала — плакала: сторона далека, а люди чужі — боюся, діти, щоб не загинули в світі. Коли б же хоч той батько був живий, він би вам добру пораду давав.
Розважали:
— Не журіться, мамо, порадять нас добрі люди.
А, як вилітали, ставили з того смутного селюка, що в шапці, на стіні малювання:
— Оцей, мамо, буде нам за рідного батька, він нас і розуму вчив, і на стежку ставив.
Усміхнулася мати:
— Бач, якого знайшли собі…
Та й заквітчала і в рушник прибрала.
Найстарший поїхав учитись, і середульший — учитись, а найменшому, тому Андрійкові безталанному шляхи до школи були заказані, подався кудись у Таврію, та й запік себе у найми… Полинули та й немає. Тільки листами посилаються. Обкладається мати в сиротній хаті тими листами, дивиться на їх темними очима, сусіді жаліється: Оцей пише — тяжко, а цей пише — гірко… А що вже цьому Андрійкові безталанному за всіх краще: і вихворів і виболів… Було його і в
