Співали півні.
Одні й другі — сидить мати, як сиділа.
А вітри гудуть…
Вітри гудуть, а ясени риплять, а матері дрімається… Дрімається й причувається, що то діти по ясенах погойдуються…
Затріщав каганець — гасне.
Гибоко, глибоко зідхнула, підвелась, налагодила ґніт.
Стала посеред хати, на того селюка, що на стіні, очі зводить…
І стара звикла до його, як до живої душі в хаті, мов би поріднилася з ним.
Підійшла до малюнку, обсмикала рушник, краще квіти порівняла, починає говорити до його стиха:
— Скажи, сумний, скажи невеселий, ще й нерадісний, куди порозгонив мої діти?..
Мовчить невеселий, мов із заліза кований, не гляне, бровою не поведе — твердий, як криця. Тільки з думного чола як огнем пашить, та ще причувається: ніби потаємки гуде в старій хатині велетень — золотий дзвін:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами…
