Одного тихого вечора, коли на зелене місто, мов крізь синє скло світив місяць і в теплому повітрі стояв дух липового цвіту, нас троє сивовусих дідів, почувши звуки оркестри, що долітали з городського саду, всі разом гукнули в три баси:
— Ех, матері його ковінька! — Чи ж і ми не парубки!
Взяли костури в руки, підняли вгору шапки й позичивши подорозі у якогось сірка очей, прямісінько посунули, як троє кабанів у панський квітник, у середину саду, де рій роєм гули і бриніли панянки і паничі.
Гай — гай…
Ой гаю мій розмаю, зелений мій жалю!..
Так, як буває ото людині, коли вона натрапить на веселу квітчасту галявину в лісі, де колись вибрикувала жвавим хлопчиком, так і нам одразу стало поміж цих живих, рухливих квіток.
Смутком тим, як вітерочком тихим, весняним, так і обвіяло нас, старих пеньків.
Продерлись ми вовкулаками крізь натовп — та швидше: шусть за кущі, де раніш іще навідали серед гущавини широкий камінь. Посідали.
Чи то ж бо не розкоші, чи немає їх у світі! — Отак праворуч над зеленим висвічує місяць; ліворуч у тінях старі скелі сумують, а десь під скелями, геть,
