їнкою на який час, а потім знову по-московськи буде говорити. Я вже по голосі її чую…
І перемовчавши він додав тихіше:
— Муха така сидить у їй, — московський гедзь прозивається. Така клята й уперта муха, що коли оселиться в якій панні, то вже ні просьбами, ані погрозами, — нічим ви його не виженете з неї, поки й віку тієї панни.
Сміємося. Петро Сидорович завжди щонебудь вигадає.
— Чого смієтесь? — суворо промовив він до нас, натоптуючи тютюну в люльку. — Миколу Степановича Марченка знали?
— Ну, хто ж його не знає.
— І його дружину, Марію Миколівну, що того року на Покрову померла, знаєте?
— Як? хіба вмерла? — диву дивуємося.
— Умерла, хай Бог прощає гріхи її, — захворіла на гарячку й померла. — Можна було сказати, що вона не українка?
— Та що ви, Петре Сидоровичу! Жінка відомого українського діяча! — Виступала в українських концертах! Працювала в просвіті! Нащо питати…
— Жінка відомого українського діяча!.. — гірко повторив за нами Петро Сидорович.
— Ось послухайте, що він мені сам, своїми устами розказував, коли я пішов провідати його в тузі через тиждень після смерти Марії Миколівни.
Розказував усе, як на сповіді, плакав, чуба на собі рвав, ридав, як мала дитина…
Пам'ятаєте, який замолоду був Микола Степано-
