Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/60

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

вич? — Не козак — орел! Щирий українець, на слово твердий, як криця.

Бувши парубком, отож і набачив він свою Марусю, не пам'ятаючи добре, де саме, здається чи не в Харкові, на вечірці — українські пісні співала…

Висока, кароока, з чорною шовковою косою — як стала, як глянула, труснула намистом, стрічками замаяла, та ще й заспівала…

Микола Степанович — сам не свій, аж сяє: ось коли довелося побачити правдиву українку. А українок за ті часи, мусимо знати, було дуже мало. Після співу — туди, сюди — одразу знайомиться з нею.

Тільки прислухається — аж наша панна за сценою уже і не та: він до неї по-українськи, а вона по-російськи, а вона по-російськи, та не якнебудь — з акцентом!..

Микола Степанович, самі знаєте, людина вперта й рішуча, хвалиться: я таки зроблю з неї українку!

Почав він за нею упадати. Став носити українські книжки, ноти… Як день, як ранок, — він уже там, він уже там… Тільки що ж і рада вона йому, й горнулась би до його, і сама дівчина українського роду, ну говорити по-українськи аж плаче та не хоче. — А він теж свого наміру держиться твердо: про любощі, про женихання ані словечка. Научися, мовляв, спершу по нашому говорити, тоді і про женихання буде розмова.

Водилися так вони щось довгенько. Ні той не піддається, ні друга, А розійтися — не розходяться, шкода: до серця одно одному припали.

Аж ось весна…

Розвилися сади, трава зазеленіла, квіти порозквітали, надійшли зірні вечори…