І ось наша Марія Миколівна таки заговорила…
Як той шелест вишневих садків, як смуток срібної сопілки, як музика весняного вітерочку, отого тихого, балакучого, полилася з рожевих панянських уст рідна українська мова! А ще до того — карі очі!..
А личко свіже, як вишневий цвіт біленьке…
Ех! — оповідач махнув рукою і нахмурившись, почав щось собі сердито буркотати.
„Овечіки дурні, ялівки! — Іще по ворожках бігають, чарів якихось там шукають… та будь я панянкою та ще з чорними бровами, — не то живого чоловіка, я б із тією мовою пеньок закохав би в себе!“…
Він зідхнув і почав говорити далі.
Так, кажу, заговорила…
Микола Степанович — артист щодо мови, художник; знає толк як ніхто з учених філологів не знав, і кохається у їй, як риба у воді, а птиця у повітрі. Почув — вухам своїм не вірить.
Де, коли, у кого навчилася вона так говорити? Звідки у неї той таємний чар, ті пахощі рідної мови, яких ніяк не впіймають у своїх модерних віршах та поезіях наші городські поети та письменники?
— А я ж, каже, змалку на селі жила, у гаї по горіхи з дівчатами ходила! — щурить вії, лагідно в вічі йому зазирає, сміється.
Ну, видиме діло, — край! Прив'язала його до себе, як ланцюгами.
Почалося оте саме, як то кажуть, кохання…
Видався якось один вечір, хороший, прехороший… Над вечорами вечір.
Місяць, солов'ї… теє другеє… Жаби десь кумкають, так, як от у школі діти гуртом молитви вичи-
