тують… Розцвічена груша кучерява арками позагинала віти свої, білими гірляндами замаяні…
Згадував він і тепер ту грушу… Казав — так тобі й горить на місяці білим цвітом — огнем, міниться… То засяє, то отемніє, то засміється, то охмаріє… Багато і ще дечого такого казав він про той вечір, — та воно мені не в голові — позабував.
Сидять ото вони на ґаночку, цілуються…
Шу-шу-шу!.. Та-та-та!.. щось собі як у гарячці, шепотять, а що саме, того й самі гаразд не тямлять… Не тямлять та й не дослухаються, як це завжди в такій оказії буває…
Коли чую, — каже, ніби щось торк мене в груди: а прислухайся но, що то це вона говорить…
Прислухався, а вона аж захлинається, по-московському січе:
„Милый мой, желанный мой, счастье мое! Радость моя!“… Ніби цебер холодної води — бурх йому на голову, поза спиною, по грудях попливли холодні потьоки. Лихо!..
— Марусе, Марусе! — опам'ятайся — це ж ти знову заговорила російською мовою! — будить він її, як зі сну.
А вона:
— Ах, милый, в этот прекрасный миг, я не могу, не могу и не хочу притворяться перед тобою! — Бросим эти выдумки, Коля, и не будем омрачать себе минуты нашего счастья! — Правда, дорогой?..
Ангелом праведним дивиться йому в вічі, кучері його рукою гладить.
Микола Степанович скріпив серце, зціпив зуби, легенько визволив свою голову з обіймів, підвівся.
