— По-московському я можу сказати вам тільки два слова:
— До свидания! — повернувся і пішов.
Марія Миколівна розумна була жінкою, певне, не дурна була й панною:
Бачить — піде! — Піде й більш не вернеться.
Склала вона руки на колінах, голову, як сирітка схилила, та так смутненько, смутненько услід йому вже по-українськи:
— Миколо, то це вже ти і покинув мене, бідну?
Як той дзвіночок срібний задзвенів у саду.
Микола Степанович спинився, аж назад похитнувся, ніби його віжками назад потягнули. Повернувся він до неї, на грудях руки склав, дивиться:
— Ну, що мені робити з тобою, зрадлива дівчино?
А далі — до неї. Узяв однією рукою отако-о, за станочок, притиснув її щільненько до себе, та й став у неї правди питати:
— А не будеш? А не будеш? А не будеш? — Та за кожним разом:
Цмок! Цмок! Цмок! — її в губи.
А вона тільки:
— Не бу… Не бу… Не бу…
Коли б якому дурневі прийшло в голову, стоячи за кущем, полічити скільки разів він спитав її, а скільки вона йому обіцяла, певно не вистачило б йому пучок на його пришелепуватих руках, а може й на ногах.
Словом — діло налагодилось і налагодилось, бачите, добре.
Повінчались, живуть ото вони собі, живуть тиждень, два, місяць.
Ні одним московським словечком, ні однією чу-
