часу — і ні одного російського слова не почув він од неї.
Спершу, правда, іноді, під гарячий час траплялось, що в неї почне бувало кудись, ніби на московське заскакувати язик. Та в ті часи вона хапала себе рукою за губи і вибігала в другу кімнату.
Перечекає — і знову така ж, як і була.
А далі — і те минулося.
Він — працює на українській ниві, вона йому як вірна дружина, в тому не заважає, не докоряє, як це часом буває у нас; — ще й сама іноді — ні-ні, та й допоможе то тим, то цим у рідній праці.
Про те, що колись було, Микола Степанович забув і думати й гадати.
Так і не згадав би він про це, може, поки б і не помер.
Та слухайте ж, що було далі.
Занедужала ото вона, кажу, — помирає.
Лежить, огнем палима, словами блудить.
— „Божа воля, — каже лікар Миколі Степановичу, — будьте мужні, — ваша дружина помирає“.
Заплакав Микола Степанович, пішов, щоб востаннє попрощатися з своєю старенькою дружиною. Увіходить до хворої, а вона дивиться на його, не впізнає вже.
Дивилась, дивилась, далі по-московськи:
— Кто ты, таинственный незнакомец?..
Морозом сипнуло Миколі Степановичу за спиною.
Підійшов він до неї, став христити:
— Дух Святий з тобою, Марусе, — опам'ятайся! Не добре тобі, серденько, — може помреш — не осквер-