тихо, ясно та радісно в покоях Миколи Степановича після тих сліз.
Сидять обійко на канапі, пригортаються, як та парна пара голубів; буркотять.
Жаліється вона Миколі Степановичу:
— Що воно буває часом зі мною, то я й сама не знаю: тільки почую, буває, з уст інтелігентної людини українську мову, або побачу книжку чи газету нею написану, — зараз у грудях, десь коло самого серця щось починає ворушитись; ворушиться, та так ніби аж гуде: дз… дж… коле, аж у ніс шпигає…
І відразу бере мене таке серце, така злість, що всю пориває плюватись, перекривляти ту мову, а книжку, — аж руки тремтять, — так хочеться порвати, пошматувати, ногами потоптати. Так ніби це якесь мені навождення.
Микола Степанович — людина смілива не боязка, ну а в силу нечисту трохи вірив.
— А чи знаєш що? — радить її: — як будеш у Києві, не полінуйся — сходити в святі печери, хай там покроплять тебе святою водою.
З'їздила вона ото в Київ, чи була в тих печерах, чи ні, — вертається додому, весела, радісна, цілий оберемок нових книжок українських та нот навезла, хвалиться:
— Ну, тепер уже все минулося.
— То й слава Богу, — легко зідхнув Микола Степанович…
Лаврентію Гавриловичу, — звернувся оповідач до мене: — ви не знаєте, буде років з сорок, чи більше, як оженився Микола Степанович? — Більше? — Ну от я і кажу: більше сорока років прожили вони з того
