піснями приворожив до себе молоду пані. Ох, і що ж то за сила була в тому голосі! Вийде, було, на могилу, гукне пісню — і ввесь степ скрасить нею. Люди, бувало, кидали роботу та виходили слухати Ілька із хутора аж у степ. Щирий і правдивий був чоловік Ілько. Підмовляла його молода пані їхати з собою кудись, та не схотів Ілько життя панові розоряти, а волів іти кудись у Чорногорію. Та як пішов, як пішов, та й досі чутки нема…
У яру залунав новий ниючий і пекучий спів. Дівча співало про себе, що їй горе на світі. Вона сирота, а люди недобрі, і нема до кого їй прихилитися; скаржилася комусь, що не зазнала вона на світі розкошів, що марно проходять літа її по наймах у важкій роботі…
А люди на хуторі все слухають і згадують усе інших своїх співців.
І були вони, всі ті таланти рідного люду, ті найулюблені діти свого смутного краю, як і це вбоге й забите дівча, — люди з найбідніших бідні, з найтемніших темні, були наймитами в чужих людей і пасинками в долі.
