Двері в школі прочинилися і звідтіля, товплячись і на ходу оглядаючись, висипали на двір школярі. Гомін, сміхи, співи разом з ними вирвалися на свіже повітря.
— Стій, хлопці! — разом крикнуло декілька голосів, — вертайся назад: дощ!
— Дощ! дощ! — загули школярі й кинулися назад до дверей.
— Ідіть собі, йдіть! І ще мало голову нагули? Не глиняні — не розкиснете, — бурчав позаду сторож-дід, запираючи за школярами двері.
Деякі з школярів, котрим недалеко було, зразу побігли по домівках. Решта збилися на дощі коло дверей школи й радилися, що робити.
— Он, братця сухо — можна переждати! — крикнув один з їх і кинувсь до стіни школи, під гілля акації. Усі наввипередки побігли за ним.
Довго пустували, сміялися, випихали один одного на дощ, поки таки всі вмістилися вздовж мурованої стіни.
Осіннє небо заслалося, немов рядном, сірими хмарами, й без відгалу сіяв густий та дрібний дощ.
Гомін поміж хлопцями став стихати.
— Рано цього року осінь зайшла, — промовив сухорлявенький, смуглятий школяр у свитині наопашки, — люди гаразд не оборалися. — Вдумливими очи-
