ма він оглянув сумне поле, де сіріли недоорані клапті стерні. Йому ніхто не відповів. Розмова чогось не в'язалася. Дощ шумів і наганяв нудьгу.
— Ех-хо-хо! — голосно позіхнув один, — мабуть не переждемо до вечора ми цього дощу.
— Давайте, хлопці, заспіваємо, або-що, а то ще поснемо тут, — сказав жвавий і непосидливий Марченко, кращий учень у клясі й перший у хорі соліст-дискант.
— А чого ж так стояти! — охоче згодилися інші, — стоять усі, носи поспускали, як кури на сідалі!
— А ну, хлопці, до мене! — Марченко виступив наперед, збив по-молодецькому на потилицю козирок, узявся рукою за вухо.
Как на горке калина,
Под горою калина —
почав він вигравати срібним, як дзвіночок, голосом. Усі заворушились. Очі блиснули жартовливим огником.
Ну что кому дело — калина!
Ну какое кому дело — калина! —
весело підхопили вони. Зразу вродився веселий настрій. Деякі стали притоптувати ногами, інші вибивали такт пісні рукою на спині свого сусіда: всі співали так, немов зарані нарадились когось передражнювати. Хтось у кінці голосно ухнув, голоси пішли в розтіч, — усі зареготалися. Без учителя чогось діло не ладилось і співи скоро спинилися. До того ж без упину шумів дощ і перемагав пісню. Весела хвиля, як скоро зринула, так і зникла.
