Тихо, повагом заводив Максим перші слова. Всі дивились на його, слухали. Потім очі в усіх здіймалися, тьмарились, голови хитались і разом з усіх грудей виривалися слова жалю і смутку:
Будуть гості усі в бархотині,
А ти, мамо, в подертій свитині!..
Усі в одно слово виголошують вони, і здавалося — що вони не співали, а словами розповідали про те, що недавно чинилося на їх очах.
І що далі співали вони, все щільніше горнулись одно до одного, руки непомітно спліталися в обійми.
Дощ був перестав і знову пішов — вони не помічали: пісня заглушала шум дощу й живим словом розносилася далеко з-під стіни школи.
А за стіною в клясі, склавши руки на грудях, з кутка в куток ходив учитель — підійде до вікна, схилиться головою до шибки, слухає… потім знов ходить, задумавшись, і тихо наспівує слідом за хлопцями.
Якось його побачили.
— Учитель, учитель слухають! — зразу пішло тихо поміж хлопцями.
Усі помалу стихли. Пісня обірвалася.
— Ну чого ж?.. давайте співати! — звернувся до товаришів Марченко, — нехай послухають…
Хлопці потопталися між собою і стали одкашлюватись. Марченко вскочив у середину, махнув головою і всі в один голос залящали:
Вот ля-гушка по до-рожке
Скачет, вьітягнувши ножки…
Шкільний, казенний настрій знову зринув між хлопцями. Максим провів рукою по спітнілому лиці, насунув на очі шапку й тихенько сховався в гурті.
1910
