плечистий, у мундирі, інспектор городської школи, Воронюк.
— Сейчас, детки, сейчас начнем! — кидав він, заклопотний, нетерплячим хлопчикам, шукаючи якогось Митрофана Антоновича.
Йому гукнули з гурту:
— Митрофан Антонович у третій клясі: репетицію робить.
Воронюк влетів у клясу.
— Что вы тут делаете?.. Нигде вас не разыщешь! сердито визвірився він на молодого вчителя, що в гурті старших учнів слухав деклямацію „Коника-Стрибунця”.
— Що таке? — підвів він голову, й побачивши інспектора, кинув: — я зараз, ось тільки байки послухаю.
— Да бросьте, пожалуйста, свои „байки”, — скривився Воронюк, — идите на минуточку сюда!
Одвівши вчителя в куток, Воронюк насупився, почав йому щось таємниче нашіптувати.
Той одразу наїжився й почав сердито огризатись.
Інспектор замахав на його руками й вилетів із кляси.
Бликнувши із-зла йому вслід, учитель схилив голову й задумався.
— Отак же, хлопці, — тихо й понуро промовив він, підійшовши до школярів, — не — буде ні „Вареників”, ні „Коника-Стрибунця”. І ні одної української пісні не буде.
— Що? Як? Через віщо? — пішов стурбований шелест поміж хлопцями.
Учитель мотнув головою в бік інспекторського кабінету:
