Сторінка:Васильченко С. Осетинські казки (1919).djvu/19

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Далі одна й питає:

— Може продали б, дядьку, оттого гребінчика.

— Купуй, то може й продам.

— А що візьмете?

— Багато не візьму: винеси хліба та соли попоїсти, то й буде твій.

Дівчина зраділа:

— Скільки схочете, — каже, — стільки я й дам.

— Ні, мені багато, — каже, — не треба!

Винесла дівчина хліба та соли. Побратим оддав їй золотий гребінчик, взяв хліб, сіль та й поїхав.

А дівчина заходе в хату, та до зеркальця. Стала розчісуватись тим гребінчиком. Розчесалась, та й стала така чорнява та гарна. Зраділа дівчина, думає: „тепер же будуть мене хлопці любити“. Потім прибралась, знову на вулицю майнула. А гребінчик на столі остався.

Потім шусть у вікно — та хто його зна, де й дівся.

 
***

Побратим вийшов за село, почав вечерю готувати.

А як вечеря вистигла, надійшов і Лицарь. Попоїли вони, лягли спати, а чуть-світ поїхали далі.

Їдуть вони та й їдуть. Дивляться: перед ними золоті хмари, а в тих хмарах, сяють палаци та будинки.

— Отут живе Сонце! — каже Лицарь. — Підійдемо під палац та побачимо, що там саме діється. Приходять до палацу, а там вештається багато людей, та чогось всі такі заклопотані.

Тоді Лицарь і питає одного, про що це люде так бідкаються?