Друга красуня каже Велетневі:
— Треба мені голову змити: звели погріти окропу в казані.
Велетень звелів слугам гріти окріп в казані, а сам ліг спочити. Ліг та й заснув.
Тільки окріп закипів, красуня поставила його в головах у Велетня, сама знялась та й майнула з двору. Прокинувся Велетень, став кликати красуню:
— Ходи, — каже, — поцілуй мене.
Кликав-кликав; ніхто не йде. Розсердився дуже.
— Я ж тебе навчу, як слухати! - Крикнув та як схопиться! — Зачепив казан, перекинув на себе, так його й обварило всього. Розлютувався ще дужче — кинувся по світлицям шукати красуні. Шукав-шукав — не знайшов. Тоді догадався, що вона втекла. Крикнув він на свої слуги, щоб сідлали найкращого коня. Осідлали йому коня, сів він, та й полетів на ньому, як вітер, доганяти Побратима.
А та красуня, вже не красуня, а знову став Лицарь. Їдуть троє, розмовляють.
Коли чують: земля гуде, буря шумить. Побратим і каже:
— Це ж Велетень наздоганяє нас: пропали ми тепер.
— Не бійсь, не пропадемо, — каже Лицарь, та — зразу перевернувся: став києм.
Прибігає Велетень, та до Побратима:
— Нащо ти мене одурив?
— А хіба ж я тобі не казав, що втече, — одказує той.
