свого брата, дав коня й зброю. Попрощався Княженко та й поїхав. Тільки виїхав він у степ, коли на дорогу вибігла Коза, та й не пускає їхати далі.
Кінь хоче її обминути, а вона не дає. Зняв Княженко рушницю, стрельнув на неї: рушниця в дрізки розлетілася, кінь упав мертвий, а сам він так забився, що насилу з землі встав. Дивиться, Кози вже немає. Пішов далі пішки. Минув сім степів і дійшов до другого Чорного Орла.
Як було в найменшої сестри, — так саме й в середульшої. Погостював він там тиждень, взяв у Чорного Орла другого коня й рушницю і поїхав одвідувати найстаршу сестру.
Виїхав в степ. Знов на дорогу вибігла Коза, та й не пускає. Зняв рушницю Княженко, стрельнув. Теж саме: рушниця розлетілась в дрізки, кінь упав мертвий, сам забився, що насилу з землі встав.
Пройшов пішки сім степів, прибув до найстаршої сестри, що була за третім Чорним Орлом. Як було в перших двох сестер, так і тут. Погостював Княженко тиждень, та й виряжається в дорогу.
Виряжаючись і каже Чорному Орлові:
— Що воно за Коза така бігає тут? Ніяк не дає конем їхать. Потім і розказує про свою пригоду з нею. Чорний Орел послухав, та й каже:
— Отак саме й нам усім братам було, як були ми людьми. Ніколи вона на пускала нас конем їхати, через те саме ми мусили зробитись орлами.
Далі й каже:
— Хоч і не сідай на коня, — все одно — не пустить.
