Сторінка:Васильченко С. Осетинські казки (1919).djvu/45

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

не навтішався ним, коли не сподівано син помер; ніхто й досі не знає, з чого йому смерть та сталася. Старий князь дуже журиться за ним і ніяк забути не може. Як тільки вийде синові тому рік, князь велить нам приходити до нього в будинок й оплакувати сина. Людям те, як за напасть, та треба. Сьогодні оце тому синові вийшло сім років. Отож люде і йдуть в будинок плакати. Щоб видно було в їх сльози, то вони заздалегідь натирають собі очі. Ну, а як повертаються з будинку, то вже сміються, бо раді, що позбулися того клопоту.

Левень подумав трохи, та й каже:

— А я знаю, що отой князів син не помер, а живий.

Люде й кажуть йому:

— Чого ж він живий, коли ми сами бачили, як його ховали?

— Хоч і поховали, а він живий, — одказує Левень.

Здивувалися люде, розказали своєму князеві. Князь звелів привести Левня до нього.

— Це ти кажеш, що син мій живий? — питається князь.

— Я казав та й тепер скажу, що син твій живий, — одмовляє Левень.

Князь розгнівався дуже.

— Сім років, як син мій лежить в сирій землі, всі про це знають. А ти, мабуть, прийшов людей морочити та з мого горя глузувать.

І звелів князь своїм слугам звязати Левня і вбити його.

Левень підождав, поки його звязали, а далі й каже:

— Дозволь, князю, слово сказать!

— Кажи, — одмовляє князь.

— Не поспішай, князю, мене вбивати, звели краще копати яму поруч з могилою твого сина. Звели викопати яму і в