— Як розлетілися ми по світу, побачила я в одному гаю камяний стовп; під стовпом — двері, а за ними кімнати в землі. Всякого добра було багато в тій кімнаті: було що пити, було що їсти, було у віщо й зодягтися. Стояли там на столі всякі страви й напитки: скільки не їж, скільки не пий, то й не позначається. Почала я жити в тій кімнаті. Спершу ходили до неї сім велетнів-людоїдів. Тоді я витягла з свого черевика один цвяшок і прибила ним камяний стовп. З того часу велетні не могли вже зрушити стовпа й перестали ходити. Сім років прожила я в тій кімнаті і добре було мені там. Політаю, було, по світу, та й знову повертаюся до кімнати. Коли приходять знову сім велетнів-людоїдів і приводять з собою якогось чоловіка. А той чоловік і каже:
Чи то ж даром мене
Батько-мати кохали,
Оленячим мозком годували!
Потім взяв, та й підняв той камяний стовп. Я шурхнула в двері і втекла непомітно, тільки один черевик золотий спав з моєї ноги. Проте мені нічого того не шкода. Одного бажається мені — ще раз побачити того доброго молодця.
Почала розказувати середульша сестра:
— Літаючи по світу, вгляділа я в одного князя молодого сина. Молодий княженко був такий хорошун, що я полюбила його. Щоб вільно було нам кохатися з ним, я наслала йому смерть. А як поховали його, я що ночі літала в домовину, махала на нього шалею і він оживав. Цілу ніч жартували ми, та милувались, а як починало світати, я знову махала на нього шалею, і він ставав мертвим. Я вилітала з домовини до другої ночі. Сім років кохалася я так з княженком, і була щаслива,
