— Тепер уже і я поїду з вами! — каже Княженко. Як його не умовляли панни — не помоглося.
— Поїду, — каже, — хоч там що.
Посідали панни на трьох коней од однієї матки, а саму матку Княженкові із стані вивели. Поїхали всі четверо. Вивів князь своє військо проти них, почали воюватися.
Не довго й воювалися. В чотирьох вони зразу подолали князя, прогнали його військо за ріку. Мало його самого не взяли в полон. До-дому повернулися веселі.
— Тепер уже нам не треба воюватися з князем, — сказали сестри. І стали вони жити знову тихо та любо.
Не спить і не їсть князь, та все журиться; жаль його живий обгортає, що не йому три довічні панни досталися. Коли приходить до нього одна баба, та й каже:
— Я знаю, князю, чого ти журишся, що не тобі досталися три довічні панни. Що даси, як я тобі їх добуду?
— Все, що хочеш, те й дам. Будеш жити й їсти зо мною за одним столом, будеш господинею над усім моїм добром. А я тебе за рідну матір шануватиму.
Тоді баба й каже:
— Ну, добре. Звели мені дати човника, щоб переплисти на той бік, де живуть три панни. — Князь звелів дати їй човна. Перепливла баба ріку, сховала човна в очереті, а сама передяглась старчихою, та й пішла до будинку. Сіла вона під будинком, зігнулася, та й труситься, немов їй холодно.
А на рундук гуляти вийшли три панни з Княженком, побачили бабу та й питають:
