Сторінка:Васильченко С. Осетинські казки (1919).djvu/77

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Найменший Княженко злазить з коня; сідає між ними на бурку. Сів, та й провалився з буркою в яму. Тоді закидали вони його землею і місце зарівняли. Коли надїхали туди люде з табунами, брати наказали їм, щоб вдома про все мовчали.

Приїхали вони до батька. Дуже зрадів старий князь, що хоч двоє синів повернулися живими, задає великий бенкет. Наїхало на бенкет багато великих гостей і почали вихваляти старших князевих синів, що добули стікько всякого добра, ще й трьох панн довічних.

Бог бачив, яка кривда велика сталася на землі й не потерпів. Зробив він з глини двох невеликих темних на колір людей дихнув на них, то вони стали живими. Потім послав їх одкопати Княженка. Одкопали вони ще живого Княженка і разом з ним пішли до старого князя. Приходять до старого князя, а там ще бенкетують гості. Княженко про все розказав батькові, та той не йме віри, каже:

— Сам ти проблукав час марно, то це тебе завидьки беруть, так ти й набріхуєш на своїх братів. — Потім ще й розсердився:

— Йди собі, — каже, — геть, за́йдо, звідкіль прийшов, а я од тебе одрікаюсь.

Повиходили старші брати й почали з нього глузувати.

Оступили його гості, теж сміються. Гірко стало Княженкові од такої неправди. Тоді він й каже:

— Слухайте, люде добрі! — Пущу я з рушниці кулю вгору. Коли я брешу — хай вона впаде на мене, коли ж ні, то нехай на моїх братів 

— Добре, — кажуть, — стріляй.