Брате милий, брате-соколоньку,
Ти покинув сестру-сиротоньку,
А я хожу-покликаю,
Як зозуля в темнім гаю:
Ой вернися з далекого краю!..
Тихо і виразно, як акафист, вичитував хлопець.
Клим підняв голову од роботи й прислухався.
— Петре, що ти там варнякаєш? Чи воно-ж отак у книзі понаписувано? — дивуючись, спитав він хлопця.
Петро звернув до його серйозне лице.
— Це така книжка, що в їй усе понаписувано по нашому, по-українському, — поважно пояснив він.
— Так таки по-мужицькому й написано? — не діймаючи віри, спитав батько вдруге.
— Так і понаписувано, — затвердив Петро.
— Оце-ж і я — слухаю та й дивуюся, — обізвалася мати, — читає таке, що аж чудно якось… ніби по нашому, чи як-би то.
Клим лишив роботу й підійшов до Петра; обітер об штани руки, взяв у його книжку.
— Де це ти взяв її? — спитав він.
— Учитель дав, — одмовив той.
— Гм… і на віщо-б воно, сказати, і до чого… — казав Клим, перегортаючи сторінки книжки.
— Тепер багато є таких книжок, — став розказувати Петро, — казав учитель, що по таких книжках може і вчити в школі будуть колись.
Клим дивився в книжку, хоч не розумів у їй нічого. Він щось думав і лице його робилося суворе.
