— Все в насмішку беруть нашого брата, практику здіймають, — трохи перегодя промовив він.
— Коли-ж ловко, сучого сина, — злегка осміхнувшись, промовила мати, — усе так воно в лад та до діла…
— В лад та до діла!.. — перекривив її Клим, — не знаєш, на віщо вони ото дають таке?.. Мабуть серце їх печеться, коли мужицька дитина хоче вчитися, як і їх діти, ну й вигадують… На, мовляв, та не забувай, хто ти!.. Знаємо ми їх…
Лице у Клима гірко скривилося.
— Кинь, Петруню, сюю книжку, та лягай спати, — смутно промовив він. — А книжку оддай учителеві назад; оддай і скажи, що батько не велять цієї книжки читати, що так робити, скажи, не годиться… Стій, я побачу його, я сам скажу йому! я скажу…
Клим між людьми був плохий та боязкий чоловік, дома-ж, як ніхто не бачив, частенько виливав він свої жалі в довгій скрипучій мові.
Тепер серце у його защеміло, і він став говорити й не переставав.
Петрик уклався спати. Жінка зложила прядиво й теж полізла на піч.
Клим знов узявся до роботи. Робота не пішла до рук. Він частенько переставав стругати й, схиливши голову, думав.
А жалі так і хватали за серце, так і хватали.
Прибрав роботу, помолився, погасив каганець і ліг спати. Сон не йшов до очей. Як галич, осідали його думки й краяли серце.
