Пристав підскочив, як опарений:
„Що це мені за навождення? Та тут, здається, все кує крамолу, все отруєно одним духом. Так, так… — думав він далі, — тут тобі соловейки, садочки, зірочки, зозульки, — все, здається, тихо та мило, а гляди — десь у затишку гуртом і виплодили мазепинця. Недаром ото звиває тут кубелечко мазепинська крамола. Ні! тут треба добре за них братись! Треба руйнувати, розгонити без усякого жалю!“
І одразу малює йому хтось привабну картину: стоїть серед неба головатий стражник Хома з банькуватими очима, а руки — як довбні. Стоїть серед неба, з мітлою, великий, як марище — тінь упала на пів-неба; махає мітлою, зірки до купи змітає…
Майнула картина перед очима та й зникла.
А зірки знялися немов ще вище, такі недосяжні, довічні, задумані. Дивляться на його, промовляють: — ні, сюди не достанеш… тут вже наша правда. — І бачить Андрій Петрович, що тієї правди ніхто не закриє, не зруйнує.
І чогось тоскно-тоскно стало йому — ніби хто його тяжко вразив.
„Нехай його виженуть, — думалося йому про вчителя, — а він все-ж не покориться — буде казати, що він за правду страждає… ніби моя неправда, ніби я не міг-би теж постраждати за правду“. І так хочеться йому постраждати за свою правду… Лежить, дивиться на небо, думає…
Стуляються очі, розходяться губи, зуби забіліли, подуло з носа, як у порожній глечик…
І мариться Андрієві Петровичу, що він уже
245
