постраждав: його скинули з пристава й настановили за стражника. Сидять вони з Хомою у жида Левка, п'ють по чарці, цибулею закусюють, гомонять; і жаліється він Хомі на свою кривду: „Так-то, товаришу Хомо!.. ти може й не повіриш, як мені жилося колись: чай, кофе розпивав, жінка була — така пухка панія, в шовках ходила, по-хранцузькому говорила, на хортоп'яні вальсу вигравала, — всього позбувся ку а за що? — Бо правду люблю! За вчителиш —, за сепер… — от не вимовлю тепер, як їх узивають… за домокрада якогось страждаю!“
— Ой, чи не брешеш ти, Андрію? — не вірить йому Хома, — бо скільки живу на світі, не чув, щоб станового за якогось учителишку виганяли. Либонь тут щось не так.
— Так!.. проклят син буду — так! — б'є себе кулаком у груди Андрій Петрович, — за його страждаю і буду страждати! Хай беруть мене ті сепера… — І одразу — нема Хоми. Де не візьмись сепаратисти — чубаті, шустрі, в сивих шапках, з червоними стрічками, як не вхоплять його за шию.
— Неси швидше головешку! — кричать. Перед самим носом запашіла гаряча головешка. Похололо в грудях у Андрія Петровича, зажмурив очі. Ткнуло гарячим у щоку, поміж усами у губи, аж немов зашкварчало. І приємна, ніжна теплота розіллялася по його тілові, мов після чарки дорогого вина. „Прекрасна смерть праведника“ — спадає йому на думку. — „Печіть! давіть! — ніякі муки не страшні мені!“ — гукає він до крамольників.
— Андрюша! Натомився, голубчик, заснув! —
246
