Передні чоловіки сиділи і вдавали, що ніби увічливо слухають Василя Йвановича. А позаду Охрім накивував бровою своїм сусідам і стиха гомонів:
— Це, виходить, така арихметика — панові звозять хліб з поля, а мужикові нема з чого возити, то мороч голову — скільки то всеї землі в пана!
Скілько душ пирснуло зо сміху, проте здержались, щоб не зареготати голосно.
— Бачте, — казав далі Василь Іванович, почувши сміх, — смієтеся, а й сами не знаєте, з чого. А я знаю, що ні один з вас не доведе до ладу задачу!
— Де вже нам! — казали передні, — ми люди малограмотні або й зовсім неграмотні: куди нам полічити отаку силу!
А Охрім казав далі своїм сусідам: — Це, скажемо, так. У тебе, Микито, скільки землі? — два опруги? Ну і в мене щось коло того. От зійшлися ми та й балакаємо: а давай будемо лічити панову землю, коли своєї кат-ма. Ти скажеш: стільки в пана землі! А я скажу: ні, стільки! Ти скажеш: брешеш, бо стільки, а я скажу: ні, ти брешеш! Потім ти мене — цап за чуба, а я тебе по уху — і пішла арихметика!.. А ось Грицько йде та й питається: за віщо то люди б'ються — чи не за батьківщину часом?
Усі реготалися, вже не здержуючись. Василь Іванович став сердитись.
— Варнякаєте ви таке, що воно зовсім не до діла. Я-ж вам кажу, — намагався він пояснити, — що в задачникові тільки так пишеться про кого-небудь, аби було над чим рахувати.
24
