І злюбила-ж пожежі свинячо-гребельська інтелігенція! Це була їм одним-одна публічна розвага, що заміняла собою все: і концерти, й реферати, і театр, і клуб. Щастила їм доля: мало не кожного тижня палала було як не Бочанівка, то Покрасівка або Ковалівка. Дбає, видно, вона й тепер за їх — думаю собі, минаючи Бочанівку, звідки несло свіжою пожежею.
Запахло знову чимсь… стали уявлятися собаки: сірі, чорні, жовті, то з закрученими хвостами, то з опущеними, що всилу волочилися по землі… чорні ворота проти майдана, а на воротях підсмикана куховарка з цебром помиїв у руках… Знаю: купець Олійник живе. Пригадую, як дурив він нас колись, дітлахів: заверне щось у папір, шворочкою перев'яже і викине на дорогу. Підкрадешся, бувало, вхопиш, у бур'яни подасишся: думаєш — цукор або тютюн.
Розгорнеш і плюнеш, пальці об бур'ян витираєш: ка̀-зна-що. Проходю мимо, пригадую осміхаючись.
— Г-р-р… гав-гав! — загарчало щось коло самих ніг, потім трохи далі, потім ще в одному місці. В темряві в скількох місцях заворушилися на землі чорні силуети, вороже загарчали хрипко, як зо сну. Я спинився, зробив у темряві знак, немов прохав вибачити за турбування, і, закусивши губу, обійшов навшпиньках майдан далеко навкруги.
Далі все пішло, як по писаному. Я вже навіть сам наперед угадував, де чим запахне. Всі улиці, переулки, будівлі — все ясно встало в голові, немов три дні назад, як виїхав я звідціля.
