темряві чорніє перед очима; взявшись рукою за голову, пригадую… Зринають якісь люди… шум!… вигуки: „Гей! соб! держи цабе… разом“… три парі волів зо всеї сили напружують шиї, спини випинають — тягнуть панський фаетон, що загруз до верхів коліс у болоті… Розворушена грязюка пахтить так, що навіть воли пирскають, а дівчата, що стоять поміж людьми, затулюють носи кінчиками хусток.
— Еге, — думаю собі, — тут мені треба було взяти трохи вправо, бо тут, здається, стоїть винокурня, а мимо неї навіть улітку не ходять люди. І я беру вправо.
— А тут либонь піде улиця Бочанівка, — зразу подумав я, почувши, як запахло чимсь похожим на печену пригорілу картоплю… Чогось робиться мені моторошно і гарно…
Причувається, як серед ночи б'ють у дзвони: бам-бам-бам!.. Вибігаєш з хати — над Бочанівкою видно, як удень… По улицях гармидер, біжять, відрами брязчять… З темних кутків, підібравши сукні, як метелики на огонь, біжять під руку з кавалерами панночки; протираючи очі й на ходу зодягаючи пінжаки та пальта, біжять, аж стогнуть, купці, крамарі і всякі инші пани… Поспішають, щоб не спізнитись… Прибігаєш і собі було: в темних садках під деревами, на парканах, на лісах, залиті червоним полум'ям пожежі, розкидалися мальовничими гуртками біляві та чорняві панночки, франти-кавалери… так радо, так чудово грають їх очі перед огнем… кругом крик, гармидер… А полум'я аж гоготить десь у темному небі, сипле в темряву мільйонами іскор… Гарно було, аж дух захоплює…
