В кутку халабуди заворушилось голене обличчя актьора Швидкого, закутаного в пожовклий плед, у зім'ятому капелюсі. Глянувши сонними очима на сусідів, він одразу кинувся: йому здалося, що сидять тут не ті люди, що за-видна сідали в балагулу. Синє, могильне проміння мов глиною підмалювало обличчя, плямами лежало на чолі, коло губ, на щоках — і всі вони, задумані й нерухомі, здавались мерцями.
Замість жвавого й непосидючого франта — насупроти сидів тепер покійник у козирку акцизного відомства; на закам'яніле лице його, задумане й скорботне, випливли, як на чисту воду, всі вільні й невільні гріхи його. Поруч — вкутане синьою китайкою ночи, біле як біль, лице пані, крейдою поляпане, углиною помальоване та помережане. Здавалось, що це сама відьма-панна опівночі встала із труни. І всі коло його — понурі, скам'янілі мерці. А в будку дивилась ніч, осяяна тоскним світом крейдяного місяця — і здавалось, що їдуть вони якимсь великим підземеллям, чужим і сумним, в якому блідо світить десь відьомський каганець. І стало здаватись Швидкому, що це якась пекельна почта злісно тарганить цих мерців на якийсь відьомський журфікс, що-хвилини підстрибуючи по грудках, по вибоїнах і кожну мить погрожуючи гримнути об дорогу й розсипати по голому степу цю хуру мерців.
З того боку, де сиділа пані, заскавчало щось по-собачому — тоненько, лагідно.
Швидкий зиркнув на пані: лице пані оджило, осміхалось і мало вираз собачки, яку пестять.
Мурашки пішли по-за спиною у Швидкого.
271
