Холодна, сумна осіння ніч у голому степу. Біляста курява лежить над мертвим шляхом, над понурим степом, дрібним дощем-мрякою сіється десь у далині над могилами. А над усім — мертвий місяць, білий, як крейда. Закурився білим пилом чистий оксамит ночного неба, а з-під того пилу, мов срібні бляшки, вилискують блискучі зорі. — Сумно, задумано, зеленястим світлом одсвічують по шляху стовбури верб, подекуди лист на їх, сухий і пожовклий, вилискує проти місяця, мов рибка срібною лускою, а далі коло верб мов пучкою помальовано по курному шляху якісь кабалістичні літери-тіні, якесь таємниче писання, що невідома рука, невідомо для кого що ясної ночи малює на безлюдному шляху.
Одноманітно брязчить дзвінок, як битий глек. Німим шляхом поспішає балагула — обідрана мара, сумна й химерна вночі на безлюдному степу.
В халабуду світить місяць. Тихо там. Гурток пасажирів дрімає з заплющеними й видющими очима, розхитуючи головами в той бік, куди хилилась балагула. Тряско. Підкинуло так, що хтось охнув ізпросоння.
270
