Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/100

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

тріщали инші, як сухе бадилля, розгораючись на вітрі.

Ще хвилина — і криком, як невпинна стихія, полине кудись невільницька туга.

Без слів озивалося залізо — брязнув багнет об ґрати. І як руками хто здушив за горло співців.

Як у Дніпра веселочка
Воду позичає —

вмірали вже тихі задавлені ридання.

Воду позичає —

одчувається, як зітхання, на дворі.

З самого рання ув'яз до мене мотив якоїсь пісні. Хожу по камері, щось думаю, а сам гуду та й гуду без перестану.

А над вечір — усе снується якась казка чи легенда:

„І пішла мати ярами, та пішла вона й тернами, та й сіяла свої жалі поміж травою, й поростали ті жалі гіркими полинами“…

— Мабуть чи не розкажу я вам, хлопці, що-небудь сьогодні.

Зашуміли хлопці й на-швидку вхопивши в руки арештанську вечерю, що ліниво жували, розташувавшись на матрацах, збились коло мене, як голодні галинята коло матері.

Любить тюрма всякі оповідання, впивається ними, як чарівною отрутою, аби тільки хоч словом-другим було згадано в них про волю, про степи-простори. Навіть шаблон для цього улюбила: всяке оповідання — це пригода бурлакові, що траплялась йому під час вільних мандрів по світах.