Перед нашими очима, мов у повітрі, висів город-красень, як давній лицар, закований у чари: в шоломах, у кольчугах, у блискучій зброї. По горах між садами розкидав скелі-мури, як сіре каміння в барвінку, золотоверхі церкви. Виблискують, яскряться, як золоті самородки в гранитних скелях, у зелених вітах темні вікна перед вечірнім сонцем, а по затінках між зеленими садами, між сірими стінами загравали вже передвечірні фіолетові тіні.
З ясними зорями, з тихими смутками, в мережевах, у тканках та в тонких серпанках линув до нас за ґрати весняний вечір.
Обвішано на ніч тюрму замками, сторожа на варті — тихо.
Тільки десь на подвір'ї кують ковалі тоненько — чиюсь волю боркають.
Тихо-тихо вітали вечір із-за ґрат сумежної камери:
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою:
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою…
І немов розправляючи крила, вирвався чийсь нетерплячий голос із гурту; за ним за-
