схилившись на лаву, — усі побачили, як боляче було йому розлучатися з мріями про вище вчення.
Всім випускним було смутно. Шкода було товариства, школярського життя, шкода шкільних стін, де збігло скільки років і де пережито стільки вражінь, добуто стільки знання.
Краще за всіх, здається, почував себе Піхтір: він боявся, що в цьому році його виженуть зовсім з школи, бо він був „второгодник“, аж йому дали дві передержки — і він ходив по двору мало не догори ногами.
Коли розходилися хлопці по домівках, Грицька наздогнав Андрій і перший раз за скілько місяців подав руку.
— Ну, батьку, — годі вже нам сердитись — може я винний трохи, може…
— Е, що там згадувати! — міцно стискаючи йому руку, радо сказав Грицько, — що було, те минулося…
— Але-ж, батьку, признайся, — осміхаючись казав Андрій, — таки гарна була капосна циганка, коли задурила голову навіть старому Тарасові Бульбі!..
Перед хлопцями зринула постать чорноокої, веселої дівчинки, що ясною зіркою пройшла на фоні їх школярського життя, і колишні вороги глянули один одному в вічи й засміялися.
1911
98
