„Я, нижеподписавшійся, даю настоящій видъ на отдѣльное жительство женѣ моей Софіи Михайловнѣ Волынской для поступленія на акушерскіе курсы в городѣ“…
— Вус! — як з рушниці випалив мені в лице по-єврейському Дувид.
Миттю вихопив з моїх рук папір, порвав, помяв, і ховаючи клаптики глибоко в кишеню, кинув на мене погляд, повний гніву.
Вилетів, як буря, аж двері затіпались на старих завісах.
Незабаром десь у кімнатах лящав його гнівний, обурений голос, як пістонами палив.
Залунав йому назустріч другий голос, палкий, дужий, якого я ще не чув. Забреніли в йому нотки такої огневої зненависти, погрози, презирства, що мороз пішов за спиною.
Навіть мені огнем ударило в лице, коли почув близько таку неймовірну силу.
Не вірилось: та чи це-ж тая мрійна Соня з заплаканими очима, що ходить тихо, як тінь?
Дувид намагався задавити той голос, тупав ногами, стукав по чомусь, кричав.
Приєднався до гурту ще один голос, спокійний, тихий, проте гострий, як ніж.
Счинилася семейна буча, якої я ще не чув тута…
А увечері — ходить Дувид по двору, за голову хапається.
Світять зорі, як празникові свічі, шумить по каміннях вода, мов хто по воді стрибає.
Я сижу край вікна, згадую чогось пісню:
Хилилися густі лози,
Куди вітер віє…
