Смутно, Дувиде: тікає од нас Соня, не хоче нас…
Може з тиждень стояв у господі Дувидовій напружений настрій.
Вискочить Дувид із хати, візьметься за груди, застогне, і знову запалають очи, немов роздуло в них вітром огонь. Летить у хату. Здіймається крик, сварка, ляскотня дверима — потім стане знов тихо-тихо, як перед грозою. Ще тихіше ходить стара Сура по кімнатах, ще міцніше стуляються тонкі, горді губи.
Входить до мене Дувид, знесилений, змарнілий, руденькі кучерики поплутались на голові, а в очах не гасне упертий огник.
Показує затертого срібного злота.
— Серце горить у мене!.. Ой, горить… Складімося та купимо горілки… Я хочу впитись.
— Не поможе, Дувиде, впитися, коли серце ниє.
Не повірив: пішов, знайшов таки когось. Повернувся додому п'яний: козирок на потилиці, сам розхристаний, розкислий.
Сидить коло мене, лупає п'яними очима, слину пускає:
— Ах, Соня! Сонечка моя!.. що ти робиш зо мною!
Бридкий, поганий-же ти, Дувиде, та ще й дуже.
— Ось послухайте, Дувиде — коли ви так любите Соню, чом не хочете вволити її волю — хай-би їхала собі, вчилася.
Дувид із острахом глянув на мене.
— Вона, як поїде, зовсім мене забуде, покине — душа моя чує.
